Історія села Василівка
Василівка - село центр сільської ради. Розташоване за 7 км від районного центру смт Козельщина. Найближча залізнична станція Козельщина, за 7 км.
Дворів у Василівці - 188, жителів - 374, по сільраді дворів - 468, жителів - 830.
Сільраді підпорядковані населені пункти:
- c. Василівка
- с. Вишняки
- с. Гайове
- с. Олександрівка
- с. Трудовик
Село Василівка засноване в середині ХVІІІ ст. миргородським полковником, а 1751р. бригадиром (чин у російській армії між полковником і генералом) В.П.Капністом, який 15 (26) червня на території Миргородського полку і на пожалуваних йому землях заснував кілька сіл у Манжеліївській дачі, в т.ч. й Василівку. У 1757 р. в битві при Грос-Егерсдорфі він загинув, а його землі пізніше були розподілені між синами. Кілька сіл, у тому числі й Василівка Кременчуцького повіту, дісталися російському та українському письменникові й громадському діячеві В.В. Капністу, який в 1802 р. збудував у селі муровану Трьохсвятительську церкву з дзвіницею, при якій існували бібліотека і школа грамоти. У 1823р. після смерті В.В.Капніста, село перейшло до його сина І.В.Капніста.
За переписом 1859 р. у с. Василівці налічувалося 88 дворів,548 жителів. За переписом 1910 у Василівці Пісківської волості Кременчуцького повіту налічувалося 170 дворів, 1024 жителі. У парафії Трьохсвятительської церкви були земське народне училище, 2 церковнопарафіяльні школи та 2 школи грамоти. У період революції 1905-1907 років в селі велася революційна агітація. У грудні 1905 року її вів Д.С. Михоль, який закликав не платити податків та зняти робітників з економії. У 1906 рокі терські козаки влаштували жорстоку розправу над селянами Василівки, які прямували з мирною петицією до волосного начальства.
У 1917 році маєтки у Василівці та сусідній Олександрівці належали грецькій підданій Драгісіс-Палеолог. Селяни, які орендували у поміщиці землю, у вересні 1917 року припинили платити гроші за оренду, самовільно зібрали врожай і скосили луки.
Радянську владу у селі встановлено в січні 1918 року, а остаточно - наприкінці 1919 року після розгрому денікінціві.
У період іноземної інтервенції та громадянської війни у селі діяла партизанська група, яку очолював Л.П.Геращенко. У 1920р. біля Василівки відбувся бій червоноармійської частини з махновцями; червоноармійці, які загинули (27 осіб), поховані на сільському кладовищі. У тому ж році в бою з військом отамана Мошенського загинув Л.П.Геращенко.
На початку 1920-х років Василівка стала центром сільської ради, з березня 1923 р. віднесена до складу Манжеліївського району Кременчуцького округу. На той час у селі проживало 1101 особа. В кінці 20-років виникають ТСОЗи, а в 1930 році утворено перший колгосп "Декабрист", який у 1938 році перейменовано у колгосп ім. Сталіна. я в 1965 році у колгосп "Дружба" (до 2000 року). Під час Голодомору 1932-1933 років у с. Василівці померло 292 селян. Вимирали цілими сім'ями - вся сім'я М'якенького. Семена Петровича, що складалася з 6 чоловік, Колодяжного Федора Степановича (6 чоловік теж).
За роки німецько-радянської війни село дуже потерпало. У вересні 1941 року через село Василівку відступали бійці 132 танкової бригади. Німецька окупація розпочалася 15.09.1941 року і тривала до 26.09.1943 року. За період окупації спалено 2 приміщення школи, 2 культосвітні заклади, 30 хат; вивезено на примусові роботи до Німеччини 119 чоловік. У післявоєнний час за радянської влади у с. Василівка знаходилася центральна садиба колгоспу "Дружба" (зерново-буряково-тваринницького напряму), за яким було закріплено 3923 гектари земельних угідь, з них сільськогосподарських - 3368 гектарів, у тому числі орних земель 2444 гектари. Чверть століття господарство очолював О.П. Огар. працювала середня школа, Будинок культури (350 місць) із стаціонарною кіноустановкою, ФАП, бібліотека (13257 примірників), крамниці (продуктова і промтоварна), колгоспний дитячий садок, комплексно-приймальний пункт, АТС, відділення зв'язку.
На братських могилах борців за владу Рад та радянських воїнів, що загинули 1941р. при обороні й 1943р. при визволені села від гітлерівців, у 1954р. та 1958р встановлені пам’ятники. У 1982р. споруджено пам’ятник на честь воїнів-односельців, які полягли (170 осіб) на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Уродженцем села є український художник І.К.Дряпаченко.
«Нашої красуні Василівки я не проміняю на жодну Венецію. Садки й гаї, білі хатки й чарівна ріка української пісні!», - так казав про рідне село Іван Дряпаченко.
Постаті
Дряпаченко Іван Кирилович (04.08.1881, Василівка, Полтавська губернія — † 1936, с. Василівка, Козельщинский район Полтавської області) — український маляр та графік кінця ХІХ — першої половини ХХ ст.
Народився у родині Кирила Івановича Дряпаченка, колишнього кріпака графа Василя Капніста. З самого дитинства мав хист до малювання. Донька графа Софія Капніст повезла його вчитися до Київської рисувальної школи М. Ледрашка. Першими вчителями художника стали Пимоненко М. К. та Платонов Х. П. У 1897 році, достроково закінчивши школу, він їде до рідної Василівки, звідки їде після смерті матері до Москви. Там він вступає до училища живопису, скульптури та архітектури до майстерні Валентина Сєрова без знайомств і копійки за душею. Незабаром його зараховують до Академії мистецтв у майстерню Рєпіна І. Ю.
У 1905 році Дряпаченко припиняє навчання і повертається до Василівки, де працює вчителем малювання, керує хоровим гуртком (50 осіб), грає у виставах самодіяльного театру, особливу увагу приділяв щорічному відзначенню Шевченківських свят.
Восени 1906 р. майстер захворів на туберкульоз легенів і був змушений взяти відпустку для лікування в Сухумі.
У 1913 році за свої роботи художник отримує премію А. Куїнджі за картини «Поминальний день у Флоренції» та «Святе сімейство в Єгипті», які написані в Італії, куди його іноді вивозила Софія Капніст.
Під час Першої світової війни (1916—1917 рр.) художник служив в особливому військово-живописному загоні, у цей період зробив багато малюнків і етюдів, портретів воєначальників і рядових солдат. Його малюнки були надруковані в ілюстрованому тижневику «Літопис війни 1914-15-16-17 рр».
Уже з Кавказького фронту у грудні 1917 р. Іван Дряпаченко вирушає у рідну Василівку.і цього разу назавжди. Починаються досить сумні роки існування майстра.
За свідченням сучасників талановитий художник загинув страшною смертю — згорів від чаду гасової лампи, поставленої коло ліжка. у власному будинку разом з частиною його картин на 56-му році життя.
Похований на сільському цвинтарі.
Пригадуючи свої зустрічі з митцем, А. Терещенко зокрема писав: «Дряпаченко виглядав кремезним, з відкритим свіжим обличчям, русявими чубом, вусами та невеликою еспаньйолкою. Очі сірі, завжди злегка прижмурені. Одяг носив напіввійськовий. Влітку солом'яну панаму, парусиновий плащ. В руках неодмінно був металевий ціпок з закругленою ручкою. Говорив українською мовою. Мав низький тембр… Згадував про своє навчання в Академії, розповідав про своїх учителів Рєпіна, Чистякова, Савинського… зустрічі з артистами, письменниками… У цих бесідах виявлялися і природний гумор художника, його широкий кругозір, виключна людяність, любов до мистецтва».
Сумна доля творчої спадщини майстра. А. Терещенко у пояснювальній записці 1989 р. повідомляє: «Многие его картины, портреты, эскизы, рисунки, библиотека, личный архив – родственниками за бесценок были проданы частному лицу, жителю соседнего села Юрки – Ю. Белокобыле, который без промедления начал перепродавать живописные работы через комиссионные магазины Киева, Харькова и в др. местах… Во время гитлеровской оккупации значительная часть произведений Дряпаченко, сохранившаяся у Белокобылы, оказалась в руках немецкого коменданта Китлица и была им вывезена в Германию…»
